 |
Важливі Новини (Суспільство) |
|
29.11.2011 У львівській школі збудують повстанську криївку  |
 В загальноосвітній середній школі №21 з 29 листопада 2011 року розпочинається побудова макету справжньої повстанської криївки. За виготовлення цієї споруди взялись члени Львівської обласної громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес» (ЛОО МНК) разом з учнями та вчителями школи |
 |
| 28.11.2011 Міжнародна громадська організація "Українська Європейська Перспектива" та українці Чехії вшанували пам'ять жертв Голодомору та тоталітарного режиму |
 26 листопада в Києві біля Національного меморіалу пам'яті жертв Голодоморів, в усіх обласних центрах, районних центрах та навіть у найменших населених пунктах країни відбулися пам'ятні заходи з нагоди вшанування 78 роковин Голодомору. Нас, українців, підтримали 32 країни світу |
|
| 28.11.2011 Українська спільнота в Cіднеї віддала шану жертвам Голодомору 1932-1933 років |
 Австралійські українці вкопали в землю перед церквою 33 чорних прапорів, які там будуть ще кілька днів. Вшанування продовжувалося в прицерковній залі: отці Володимир Люлька і Михайло Cмолинець з Української Aвтокефальної Православної Церкви та отці з Української Католицької Церкви Cимон Цькуй і Ждан Коломиєць відправили Cоборну Панахиду |
|
| 28.11.2011 В Криму вшанували пам'ять жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні |
 26 листопада 2011 р. в Сімферополі відбувся жалобний мітинг з нагоди Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 р. р. в Україні |
|
| 27.11.2011 Угорські українці вшанували пам’ять жертв Голодомору |
 26 листопада у Будапешті пройшов День пам’яті жертв Голодомору. Захід влаштували Центральний орган національного самоврядування Угорщини (ДОСУУ), національне самоврядування Ференцвароша (ІХ район Будапешта), Товариство української культури в Угорщині (ТУКУ), Центр української культури, освіти й документації за підтримки Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» |
|
| 25.11.2011 «Пам’ятаймо про дітей, убитих Голодомором!» — поет Микола Петренко |
 У неділю, 27 листопада, о 13:00 у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» за адресою Львів, вул С. Бандери, 1 (вхід з вул. К. Брюллова) відбудеться творча зустріч із автором книжок про репресоване дитинство — відомим письменником Миколою Петренком, а також презентація його найновіших видань для дітей |
|
|
|
18.11.2011
«Дай нам, Боже, для рідного краю українські серця зберегти» |
 Про Спілку Української Молоді в діяспорі
Догволітній сумівець отець мітрофорний протопресвітер Роман Мірчук написав такі слова:
«СУМ наша гордість, СУМ наша мрія,
В СУМ-і росте України надія
Покликом СУМ-у будемо жити
Честь України! Готов Боронити!»
Кажуть, що в кожній байці є трішки правди. Пригляньмося до іншого, відмінного бачення СУМ-у. За радянських часів Спілка Української Молоді була предметом великого зацікавлення. Називали нас «бандерівською бандою», а то «гітлерюгендом», «спілкою хреста і тризуба якої ремесло зрада», а наших виховників назвали партійними наглядачами. В одній статті від 26 грудня 1989 року під заголовком «Майстри удару в спину - Як прагнуть вони наставляти нашу молодь» написали:
«...молодіжні націоналістичні організації на Заході все більше і більше мілітаризуються, а їхня «виховна» робота спрямовується на вироблення у молодих «синдрому ненависті» до Країни Рад, до Радянської України. СУМ наприклад за військовою системою поділений на курені, коші та рої. Його наглядачі і вихованці носять військові однострої на кшальт петлюрівців, надають юнакам військові звання хорунжих, булавних, бунчужних...» Про наших виховників навіть писали вірші:
«Всі вони, майстри удару в спину,
Вішальники, гангстери, збуї,
В боротьбі за вільну Україну,
Пропонують методи свої...
Боже мій, а хто це їхні учні,
Хто вони ці блідні юнаки!
Чи вдихнули в них слова гадючні
Кравціви, cтецьки, маланюки!
Дітваки діяспори гнилої,
Вислухайте поклики мої:
Ваші вчителі, то не герої.
А звичайні вбивці й шахраї...»
Історія СУМ-у у діяспорі, це доволі цікава історія, немов експонат великого успіху тих "майстрів удару в спину". Вони виховали нове покоління, інколи, правда, на жаль майже виключно англомовне, але яке сьогодні продовжує їх працю. В останні роки осередки СУМ в діяспорі проходили чи проходять вже 60 ті річниці , а робота не вщухає.
Що дало поштовх поколінню вже вихованних в діяспорі, яких радянські писаки називали «дітваками діяспори гнилої», піддавати себе таким вибробуванням? Яким чином ці „майстри удару” виконали свою місію?
Тому, що я знаю особисто чимало представників цього покоління, мене особисто також огортає ностальгія споминів. Правда вони мають світла і тіні.
У моїй молодості суботній світанок не був нагодою обернутися на другу сторону ліжка, а радше був ще одним вибробуванням після немилосердя попередніх пяти ранків. Мої батьки видумали шостий день знущання, школою, назвали її рідною, щоби приховати, мовляв це не школа. Єдина різниця, що навчання проходило в українській мові. Мушу признати, що вчителі були для мене цікаві не за змістом свого викладання, а скоріше за зовнішніми рисами. Один зизоокий, який казав ви мусити уважно слухати мене бо не знаєте коли я на вас дивлюся. Друга добре глуховата. Третій намагався закрити велику лису голову перукою. Мова, історія, географія, культура, література – здавалось різні предмети – всі звучали так само. Директор грозив якоюсь матурою, котру ми не здамо, але ми були впевнені, що далеко до того нам вдасться звідси втекти.
Кінцевий дзвінок давав хвилинне полегшення, але скоро треба було переходити тільки до іншої келії де відбувалися виховні сумівські сходини. Відкривалося все апелем, ми сміялися хі-хі-хі, говорили до нас булавний без булави, ще до того головний виховник та голова. Всі завершували гарбузом - Гартуйсь. Опісля гутірку про сумознавство відтарабанив виховник, ніби це мало би якось придатися нам у життю. Навіть намагалися дисциплінувати впорядом. Ми нетерплячи чекали на єдину змістовну частину – гри і забави. При більших святах – відзначеннях річниць – ці гутіркові та впорядові маневри відбувались в присутності свідків. Бажалось, щоб хтось з них змилосердився – Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу бідну покривджену молодь поглянь. Внесення прапорів, очікування кінця безтермінового святочного слова, навіть інколи довгий похід до церкви, де знов треба було стояти і не крутитися, та слухати ще одну гутірку, цим разом виголошену Отцем парохом. Думки кружляли у світ прогулянок до парку, ігрів та забав.
Нам тоді здавалося, що до міських «ігрів і забав» належали і політичні демонстрації на 67-ій вулиці в Ню Йорку. Тут можна було погаласувати, а то виладувати всю свою енергію, а інколи також проявити оригінальну творчість. Нас не пускали на саму вулицю, де знаходилось совєтське представництво. Але хитріші між нами зорієнтувались, що там проїзджає міський автобус. Наші хлопці сіли в автобус та з його вікон кинули червону і чорну фарбу на будинок представництва. Правда їх заарештувала ню йоркська поліція, що їх увіковічнило як героїв.
Нарешті весна , а потім і літо, почались відвідини оселі та таборування. З початку бараки виглядали подібними до зображених лагерів, що я бачив на телебаченні ще з другої світової війни. Мій батько був політичним вязнем німецьким концтаборів і я думав, що мабуть він та інші політвязні придумали таке як спосіб виховання. Опісля я призвичаївся, хоч до кінця не міг зрозуміти потребу порядкувати ці бараки кожного дня. До нас ніхто чужий не приходив, а тим більше незважаючи скільки труду ми би не вложили, наші кімнати всеодно виглядали так само. Братчики, яких нам призначили, належали до синдрому найменш „кул” людей у світі. До речі вони більш цікавилися і опікувалися сестричками ніж нами. Таборова кухня зробили теж неабияке враження. Тут я запізнав мамалигу. До таборування і після я ніколи її не бачив, тим більше не їв. Також певне враження залишили і ті безконечні гутірки: спочатку на виховно-відпочинкових таборах, а після цього, з того самого жанру знущання, але з іншою назвою, лекції на вишкільному таборі. На вишкільному казали нам називати виховників професорами. Вони висували такі дивовижні питання як: чи людина керує обставинами чи вони нею? чи варят може бути культурним? Про людські темпераменти, зокрема холєрикі, можна було навчитися як з теорії так і з практики. Слово холєра я знав, а на таборі навчився, що так окреслюють людей. Зокрема запізнав багато холєр чи холєриків у команді. Але були і флегматики, зокрема професори, які при викладах заплющували очі, а ми, в солідарності з ними, спали. Мабуть єдиними приємними моментами на таборі були, знову ж таки, ігри і забави, але також купіль, пізніше танцювальні забави та, звичайно, ватра.
„Коли вечір світять зорі променисті і ясні,
Ми у нашому таборі, світим сумівські вогні.
Грає блиск на смаглих лицях, квітне гордість у очах.
Пал завзяття, волі криця в юних сумівських серцях.”
До речі слова сумівки Валентини Юрченко якої правнуки сьогодні в СУМ.
Такими зворушливими словами ми запалювали ватру, але рівень культури скоро підупадав. Змалку ми вигукували приспів „не треба нам бабів, бабів, бабів.” Пізніше, очевидно, прийшла потреба на тих бабів. Улюбленими піснями були „Ой тай дуна” у санітаризованій формі та:
„Джім бала бала бала, джім бала бала,
Магомет свою ласку покажи,
Комендантові волосся поверни” або
„Братчикові волосся зачеши” або
„Сестричці бойфренда знайди.”
Нарешті: „Ніч вже йде, за верхом ясне сонце давно вже зайшло, тихо спіть без тривог, з нами Бог.”
За це все правда винні наші попередники – батьки і виховники – ті „майстри удару”.
„Зродились (вони) великої години,
з пожеж війни і полумя вогнів-
плекав їх біль по втраті України,
кормив (їх) гніт і гнів на ворогів.”
Вони прибули на еміграцію, але Україна далі запрошувалась у їхні сни, як пізніше писав Володимир Івасюк. Їм здавалось, що вони ніколи її не покинули. Прибули тут до США будувати новий фронт проти ворога та з цих берегів визволяти Рідні Землі:
«Не (хотіли) ні слави, ні заплати –
заплатою (їм) розкіш боротьби.»
Для боротьби треба було виховати молодші кадри подібні до них.
«бо плач не дав свободи ше нікому,
а хто борець - той здобуває світ.»
У листі до свого сина поет Василь Стус з тюрми писав:
„...сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє...А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він піймавши хворого голубятка, ще жовтодзьобого – годував його з своїх уст хлібом, напував водою. Те голубя стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голубя. Підросло, набралось сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не втому річ), а коли дякувало – то як. Але в моїй памяті – поки я житиму буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову...І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо й мені, й іншим захотілось й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі.”
Пригадую наших сумівських старших подруг і друзів. Самі фактично голодні і обдерті прибули на придбану батьківщину. Вони піймали духовно голодних і хворих голубят та годували їх з своїх уст гутірками, співом, впорядом. Ті голубята стрибали за ними, як за батьками. І що? Підросли голубята, набрались сили. Мабуть ніколи не подякували. Але в моїй памяті, поки житиму, будуть ті сумівські подруги і друзі, яким сумівська молодь вішалась на плечі, рамена. І від того, що це було, світ, а зокрема наш український, а то наш сумівський світ, став кращим, бо мені і другим голубятам захотілось й собі жити так, аби нові голубята сідали нам на плечі. Пройшли літа. Мабуть приходиться врешті подякувати. Тож, дорогі подруги і друзі, чи Ви тут сьогодні між нами чи спостерігаєте з небес, представники цього покоління, сумівські виховники, суспільники, культурники і гоподарники, дякуємо Вам за те, що Ви були такими якими Ви були, бо без Вас не було би нас!
І дійсно від їхнього дійства світ став кращим.
В 1991 році Україна стала державою. Відкрились горизонти для української молоді. Все ж таки багато з нас українців живе поза Україною. Мені здається, що діяспора це невідємна частина українського народу. Правда, тут немає таких степів широкополих, ревучих рік, синіх гір. По різних країнах діяспори своя природа, своя краса, свої люди різного етнічного походження. Як для мене тут в діяспорі немає Януковича і далеко менше москалів..
Чому нашій молоді потрібен СУМ? Бо СУМ- це реалізація , це втілення слів Володимира Івасюка, до речі, слова які ми сумівці співаємо останні тридцять років на наших відділових заняттях чи на таборі. "Запроси мене у сни свої "— співала і співає Україна словами Володимира Івасюка.
“(Пройшли) літа то не біда
Тільки їх буде шкода
Що в мережеві доріг
Ти знайти мене не вспіг.
Запроси мене у сни свої.”
У цьому суть більш ніж півстолітньої СУМівської виховної праці в діяспорі. Ми не так вчились про Україну, ми запрошували її у наші сни. Правда нас прозивали "спілкою хреста і тризуба”. Ми прийняли це звання з гордістю. Вказували як жити на Ісуса Хреста, на наших великих князів та гетьманів, та наших новітних героїв: Петлюру, Коновальця, Шухевича і Бандеру. Нам закидали, що ми політична організація. Ми відповідали, так, ми виховуємо націоналістів для політичного ремесла в майбутньому. Заповідали наше зникнення ще в 1950 их роках тому,що ми бандерівці, тому не зможемо захопити ширші круги молоді. Забули наші вороги і опоненти, що в Україні бандерівцями називали і називають всіх хто любить свій народ, що це звання є відзначенням щирого українця. Знайшли і далі знаходимо чимало бандерівців серед молоді в діяспорі.
В останніх двох тижнях я був учасником двох сумівських імпрез у США, 20 ліття відновлення осередку у Випані, Ню Джерзі та бенефіс капітальної розбудови оселі СУМ біля Ню Йорку в Елленвіл. Організаторами в обох випадках були сумівці які вже родилися в діяспорі, тобто ті „дітваки діяспори гнилої”. Вони згадували своїх дідів і батьків, тих „майстрів удару в спину.” Вони також чудово розуміли, що прийшов час їм бути тими майстрами. На кінець ми усі співали.
“Ой світіть нам вогні променисті,
На шляху до святої мети!
Дай нам Боже для рідного краю
Українські серця зберегти!”
18 листопада 2011
Аскольд Лозинський - сумівець |
|
 |
Пряма мова (Суспільство) |
|
 Зави Головного управління міліції в м. Києві про те, що пан Ушинський, вже літня людина, сам кидався і бив міліціонерів, котрі поводились «професійно й толерантно» - є нічим іншим, як спробою обілити правопорушників.
УВКР заявляє свій рішучий протест з приводу цинічного і брутального побиття члена своєї Президії |
|
 Ми не втрачаємо надії, що Ви зрозумієте помилковість Ваших сьогоднішніх позицій, та приймете тягар чесної служби нашому народу в Україні і поза нею, та конкретними діями проявите зміну у Вашому політичному курсі в сторону конструктивних дій відносно міжнародних стандартів щодо людських та національних прав, та у гуманітарних, правових, та економічних площинах |
|
 Студенти Національного університету «Острозька академія», виявляючи свою національну свідомість та патріотизм, звертаються до української громадськості з проханням відзначити на загальнодержавному рівні у 2012-му році 1160-річчя заснування української держави |
|
|
|
Реклама |
|
|
|
