Україна для людей! Та кого в нашій державі відносять до цього рідкісного виду? Зупинімося на двох варіантах: кожного без винятку громадянина або того, хто має товсті кишені та впливові знайомства. Високопосадовці «для галочки» пропагують перший варіант, але на практиці варіант під номером два стає дедалі популярнішим. Як результат, люди відчувають себе незахищеними, процвітає взаємодія організованої злочинності з корумпованою державною владою, що становить безпосередню загрозу демократичним перетворенням в Україні.

Найперше – трішки статистики. Згідно з даними міжнародної неурядової організації Transparency International, за індексом корумпованості Україна в 1998 р. мала 2,8 бали (посідаючи 70 місце з 85 досліджених країн), в 1999 р. – 2,6 (77 місце), в 2000 р. – 1,5 (88 місце), в 2001 р. – 2,1 бала (83 місце ). У 2002 р. Україна була охоплена шістьма дослідженнями і, враховуючи те, що розбіжність між ними була невисокою, вона з 2,4 балами посіла 86 місце, а в 2003 р. (вже за результатами десяти досліджень) – 111 місце . Відповідно до даних ЗМІ, за індексом корумпованості у 2006 р. Україна перемістилася на 99 місце серед 163 країн, а в 2009 р. – на 146 місце зі 180.

Усе б нічого, якби цифри не відповідали реальності та не підтверджувалися фактами.

В Україні частішають випадки, коли люди залишаються наодинці зі своєю бідою, не маючи належної підтримки навіть з боку буцімто демократичних мас-медіа. З липня цього року в Інтернет-просторі блоґґери розповсюдили історію, яка трапилася на Житомирщині у сім’ї Єлизавети Горбачевської (Романчук). 8 квітня 2009 року її батькові були заподіяні тілесні ушкодження, щоб не віддавати йому борг у розмірі 45 тисяч грн.

«На мого тата було вчинено збройний напад групою осіб, яку найняла людина, котрій тато допоміг взяти кредит у банку та позичив гроші зі своїх банківських карток. Його били руками, ногами, завдали ударів молотком по голові», – говориться у листі Єлизавети до ГО «Покоління Майдану».

Протягом декількох тижнів сім’я Єлизавети отримувала дзвінки з погрозами та залякуваннями. Вся необхідна інформація про нападників відома, але, за словами дівчини, міліція і прокуратура ігнорують її та не роблять нічого, щоб розкрити цю справу.

«Навесні 2009 р. батьки побували у всіх районних інстанціях, влітку дуже часто їздили у Житомир, де зробили вигляд, що нічого не розуміють, і направили справу для розгляду у відповідні органи. Деякі правоохоронці прямим текстом говорили, що якби у нас були гроші, можливо, щось змінилося», – пише у своєму листі пані Єлизавета.

Батько дівчини відзначає, що за рік змінилося три слідчих у їхній справі, а прізвище четвертого, якому передали справу 30 січня 2010 р., було повідомлено лишень 10 серпня. Півроку він не знав, в якому стані перебуває справа. Як виявилося, її було передано з обласного (Житомирського) до районного (Ємільчинського) РВ. Звідки їхали, туди й приїхали…

Підкреслю, що сім’я постраждалих зверталася за допомогою до провідних телеканалів, політичних блоків і організацій, багатьох друкованих ЗМІ, та заручитися підтримкою їм так і не вдалося.

«Я хочу, щоби моя сім’я жила в спокої, щоби панувала справедливість, і я знала, що того, хто покалічив фізично і морально мого тата, а мене, мою сестричку і маму – морально, буде покарано».

Яка ж розв’язка очікує на цю історію? Нині складно відповісти на це питання. Однак хочеться вірити, що люди (зокрема, медійники) згадають про своє покликання і почнуть виконувати безпосередні обов’язки – допомагати простим людям. Бо хай там як, а Україна таки має бути для людей…

Євгенія Кравченко