Питання Степана Бандери. Вірність європейським цінностям чи сліпота Європарламенту

Здається, із часу суду в Карлсруе над агентом КГБ Богданом Сташинським у 1962 р. Степанові Бандері не приділялося більше уваги у Європейських країнах, як за останніх півтора місяця. Таку зацікавленість особою Провідника ОУН викликав Указ Президента України В. Ющенка від 20 січня 2010 р. про присвоєння йому звання Героя України.

Як на мене, то це мало б бути виключно внутрішньою справою України. Проте внутрішні справи нашої держави ніяк не дають спокою політикам сусідніх країн – Росії та Польщі. Там піднялися такі хвилі «осуду», що докотилися аж до депутатів Європарламенту. Перетворилися ці хвилі у Рішення Європарламенту щодо ситуації в Україні. 20-й пункт Рішення звучить так: Європарламент «глибоко шкодує з приводу постанови колишнього Президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням "Національного героя України» та «сподівається у зв’язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям».

У чому ж криється загадка такої прискіпливої уваги та турботи за наше минуле, нашу стабільність, історію і наше майбутнє? Саме до майбутнього української нації не байдужі наші сусіди. Усвідомлення українцями себе як європейської нації із відповідними цінностями у багатьох політиків вибиває з під ніг ґрунт впливу на внутрішні справи держави, спонукає ставитися до нас виваженіше й толерантніше. Відхід українців від стереотипного сприйняття історичного минулого, його безпристрасна переоцінка, підважать сусідську «турботу» та ідеологічну опіку над нами. Це нівілює ті міфи, на яких частково будуються національні цінності сучасної, до прикладу, Росії. Базуватися вони мусять на традиціях «переможного минулого», «порятунку народів від зовнішніх загроз», «месіанства». До того ще додано цілий сонм образів ворога. Без таких образів міфи російського і частково польського історіописання втрачають сенс, тому їхнє існування необхідне. На них, до прикладу, будується концепція національної пам’яті Росії, бо більше нема на чому її будувати. Сучасна Росія не має традицій створення демократичного суспільства чи визвольної боротьби бо від царизму вона зразу перейшла до тоталітаризму. Тому в такому минулому російські історики та іміджмейкери-політики шукають позитив, оберігають те, що для сусідніх країн є негативом. Для підсилення національного міфотворення кривава диктатура СРСР у сучасній Росії трактується як «ефективний менеджмент». Насправді це все є інструментарієм затирання слідів злочинів у тоталітарному минулому, засобом уникнення відповідальності за них. По суті маніпуляції із історією та пам’яттю в такий спосіб є продовженням злочину.

Образ ворога Степана Бандери радянським агітпропом створювався роками й наполегливо поширювався, обростав всілякими нісенітницями, відшліфовувався, доводився до правдоподібності й переконливості. Він і зараз ефективно працює і використовується антиукраїнськими силами. Зайвий раз використати його у своїх інтересах не гребують також і польські антиукраїнські сили.

Риторика про те, що Степан Бандера був «прислужником нацистів», «українським фашистом», «військовим злочинцем», «колаборантом», «організатором геноциду євреїв та поляків» і т. п. поширюється не тільки у засобах масової інформації. Вона часто звучить із вуст не останніх осіб політичних олімпів Росії й Польщі, а також проросійських політиків України. Тепер це прозвучало й із трибуни Європарламенту. Все це на пересічного, мало обізнаного у царині історії українця має великий вплив. Іноді складається враження, що Степан Бандера був монстром, у порівнянні із яким Адольф Гітлер видається янголом.

Не будемо тут апелювати до документів, наукових праць, статей і розвідок, присвячених біографії Провідника ОУН та в сотий чи тисячний раз нагадувати прописні істини, давно встановлені істориками та продискутовані факти.

Акцентуємо увагу на іншому. Чомусь вперто не звертається уваги на те, що по завершенні Другої світової війни працював Нюрнберзький процес, який судив злочини та злочинців нацизму. Ні С. Бандера, ні ОУН та УПА там як колаборанти і поплічники режиму не проходили. Переможці-союзники мали для підняття цього питання всі можливості. Можемо пофантазувати та припустити, що найбільш зацікавлений у цьому питанні СРСР на той час, тобто 1945-1946 рр., не мав переконливої доказової бази злочинності С. Бандери. Тоді що всесильному КГБ за майже 20 років заважало таку базу підготувати, адже судові процеси відбувалися й після Нюрнбергу? Якщо пропаганда твердила й твердить, що С. Бандера злочинець і нацистський поплічник, то чому до цього часу не опубліковано жодного документу про це? Навіть пізніше, у 60-х рр., КГБ розшукувало злочинців-нацистів, а значить існують і відповідні справи, де зосереджені документи по їх розшуку та переданню правосуддю. Ні КГБ, ні терепішнє ФСБ стосовно С. Бандери таку справу досі не оприлюднило, бо її не існує. Існує інша справа, за якою Провідник ОУН був вбитий агентом Б. Сташинським у 1959 р., як ворог Радянського Союзу. Не бачу здорового глузду в тому, щоб КГБ, ризикуючи міжнародним іміджем СРСР, організовувало таємне вбивство нацистського злочинця, маючи можливість видати його міжнародному судові. Однак питання С. Бандери Луб’янка розв’язала своїми звичними методами. Хіба ж не зрозуміло, що постріли у Мюнхені виправдовують Провідника?

Чи не тому процес у Карлсруе привернув до себе увагу світової спільноти, що провідник ОУН сприймався як лідер українського визвольного руху? Де логіка в тому, що європейськими державами приділено тоді стільки уваги «колаборантові» та засуджено методи КГБ з усування політичних противників на еміграції шляхом вбивства?
Ситуація не менш парадоксальною виглядає й тепер. З одного боку Європарламент визнає комуністичну систему тоталітарною та злочинною, а з іншого боку людину, лідера народу, що вів збройну боротьбу проти цієї злочинної системи довгі роки після війни теж вважають злочинцем. Подвійні стандарти європарламентарів у питаннях національної пам’яті ілюструє наглядно питання С. Бандери, що ускладнює «граматику примирення» європейських народів. Більше того, виправдовує втручання у внутрішні справи суверенної європейської держави сусідніх держав, зацікавлених більше у політичній доцільності приховування власних злочинів минулого, як у партнерському і добросусідському співжитті на спільному просторі Європи.

Рекомендації європарламентарів є образливими для мільйонів українців, родини яких постраждали від тоталітаризму, віддали своє життя не тільки за волю власного народу, але й за те, щоб європейці розуміли, яку ціну складено на спільний жертовник боротьби з нацизмом та комунізмом.

Після появи цих рекомендацій дуже сумніваюся, що із розуміння й оцінки свого минулого, у якому були темні й світлі сторінки, Європа черпає своє майбутнє. Очевидно, ще далеко європейцям до розуміння проблематики міжнаціональних взаємин східно-європейських народів, відновлення сталого демократичного простору. То чи є тоді Євросоюз ідеалом у ставленні до проблем минулого?

Руслан Забілий

З 1-го грудня 2011 року була запущена нова версія сайту Український погляд.На даний момент ви знаходитесь в архівній версії.Перейти на оновлену версію - ukrpohliad.org

З 1-го грудня 2011 року була запущена нова версія сайту Український погляд.
На даний момент ви знаходитесь в архівній версії.
Перейти на оновлену версію - ukrpohliad.org